Біографія Миколи Вінграновського та чому його називали «королем поетів»

Микола Вінграновський (1936–2004) — український поет, прозаїк, кінорежисер і актор, один із найвідоміших шістдесятників. У 1961 році він отримав золоту медаль за найкращу чоловічу роль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі. Наступного року видав першу збірку «Атомні прелюди», за яку радянська критика звинувачувала його у формалізмі. З 1989 по 1993 рік очолював Українське відділення Міжнародного ПЕН-клубу.

Хронологія життя

Рік	Подія
1936	Народився 7 листопада в Первомайську (село Богопіль) Миколаївської області
1955	Закінчив Первомайську середню школу № 17, вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого
1955	Олександр Довженко забрав студента на свій курс до ВДІКу в Москву
1960	Закінчив ВДІК за фахом кінорежисури
1961	Головна роль у фільмі «Повість полум’яних літ», золота медаль у Лос-Анджелесі
1962	Перша збірка «Атомні прелюди», прийняття до Спілки письменників України
1967	Збірка «Сто поезій», з якої цензура вилучила один вірш
1972	Справа «Блок» у КДБ за публічне читання вірша «Фуга»
1984	Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка за дитячі книжки
1989–1993	Голова Українського ПЕН-клубу
1992	Завершив роман «Северин Наливайко»
1997	Заслужений діяч мистецтв України
2004	Помер 26 травня в Києві

Дитинство у Первомайську

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль, яке нині входить до Первомайська Миколаївської області. Хто ще з відомих людей народився в листопаді — у календарі днів народження. Його назвали на честь діда по батьковій лінії. Батько, Степан Миколайович, працював столяром і воював на фронтах Другої світової війни. Мати, Зінаїда Олександрівна, виховувала чотирьох дітей.

У 1941 році Микола пішов до нульового класу школи в селі Кумарі. Під час німецько-румунської окупації він навчався там у румунській початковій школі. У 1955 році закінчив Первомайську середню школу № 17, яка сьогодні носить його ім’я.

У 11–12 років хлопець втратив вказівний палець правої руки через нещасний випадок із механічним млином. Пізніше Вінграновський розповідав про травму по-різному, перетворивши її на частину власної міфології.

Довженко, Москва і україномовність

У 1955 році Вінграновський вступив на акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Через два тижні після початку занять його помітив Олександр Довженко й запросив на свій курс до ВДІКу в Москві.

П’ять років у Москві Вінграновський принципово спілкувався лише українською мовою. Для столичного інституту це було незвично. Його однокурсниками були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко та Віктор Туров. У 1960 році Вінграновський закінчив ВДІК за фахом кінорежисури.

Акторський успіх і «король поетів»

У 1961 році Микола зіграв солдата Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» за сценарієм Олександра Довженка. Стрічку поставила Юлія Солнцева. За роль Вінграновський отримав золоту медаль за найкращу чоловічу роль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі. Фільм також здобув нагороди в Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі.

Тоді ж Вінграновський почав виступати з поетичними читаннями. Після одного з них студенти у Львові проголосили його «королем поетів» і носили на руках. Це був епізод шістдесятницької доби, коли публіка так само палко чекала на нових поетів, як і на нове кіно.

Поезія і цензура

Вінграновський дебютував у 1957 році: журнал «Дніпро» надрукував його вірші «Дитинство» та «Батькова пілотка». Згодом з’явилися добірки в «Жовтні» (1958), «Вітчизні» та «Прапорі» (1960). 7 квітня 1961 року «Літературна газета» опублікувала 12 його поезій під назвою «З книги першої, ще не виданої».

Перша збірка «Атомні прелюди» вийшла у 1962 році й містила 48 творів. Майже одночасно побачили світ «Тиша і грим» Василя Симоненка та «Соняшник» Івана Драча. Цей рік став початком нового покоління української поезії. Радянська критика звинувачувала Вінграновського у формалізмі, сюрреалізмі та абстракціонізмі.

У 1967 році вийшла збірка «Сто поезій», але в ній було лише 99 віршів. Цензура вилучила «Останню сповідь Северина Наливайка на Солониці 1596-го». Вірш дійшов до читачів лише через десятиліття, а його сюжет згодом став основою роману.

У творчості Вінграновського є інтимна лірика, громадянська поезія та пейзажні вірші, у яких переплітаються природа й мова. Інтимна лірика найповніше представлена у збірці «Цю жінку я люблю» (1990), яку відкриває вірш «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…». Серед інших збірок — «Поезії» (1971) з поемами «Голубі сестри людей» та «Гайавата», «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «З обійнятих тобою днів» (1993) і «Любове, не прощавай!» (1997).

Конфлікти з владою

У 1963 році шістдесятників викликали «на килим» до Верховної Ради УРСР і вимагали покаяння. Вінграновський натомість публічно відповів: «Якщо народ мій числиться формально, / Тоді я дійсно дійсний формаліст!». За відмову каятися та участь у вечорі пам’яті Лесі Українки в Клубі творчої молоді його тимчасово позбавили роботи на кіностудії.

У 1972 році під час операції «Блок» КДБ завів на поета справу через публічне читання вірша «Фуга». Попри допити та «профілактичні бесіди», Вінграновський відмовився співпрацювати зі спецслужбами.

Кіно: від актора до режисера

У 1962–1963 роках Вінграновський працював штатним актором на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка. У 1962 році він зіграв Дончака у фільмі «Сейм сходить з берегів». Наступного року став другим режисером картини «Дочка Стратіона». У 1964–1965 роках працював режисером на Одеській кіностудії, а з 1965-го був редактором, згодом режисером на Київській кіностудії.

Як режисер він зняв:

• «Голубі сестри людей» (1966, документальний)
• «Ескадра повертає на захід» (1966, співрежисер)
• «Берег надії» (1967), де зіграв Вацлава Купку
• «Дума про Британку» (1970), з роллю Несвятипаски
• «Тихі береги» (1973)
• «Климко» (1984), за твором Григора Тютюнника

Знімав він і документальне кіно: «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (1989, спільно з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941–1945» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999). Окремий цикл присвячений давнім столицям України: «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995). У цих фільмах Вінграновський звертався до тем української державності, яких радянські підручники не висвітлювали.

Ще у 1960 році він написав кіносценарій «Світ без війни», який не допустили до екранізації.

Проза і книжки для дітей

Найвідоміша прозова річ Вінграновського — повість «Сіроманець» (1977) про дружбу хлопчика Сашка з літнім вовком. До його дитячих творів також належать повість «Первінка» (1971) і збірки «Андрійко-говорійко» (1970), «Мак» (1973), «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» та «На добраніч» (обидві 1983). За чотири дитячі книжки Вінграновський отримав Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка у 1984 році.

Історичний роман «Северин Наливайко» він завершив у 1992 році, а окремою книгою твір вийшов у 1996-му. Роман належить до української химерної прози: події кінця XVI століття показані крізь сновидіння, легенди й авторську оповідь, у якій реальне й уявне не розмежовані. До прози Вінграновського належать також «Літо на Десні» (1983), збірка «Кінь на вечірній зорі» (1987), «У глибині дощів» (1979), «Манюня» (2003) та історичний нарис «Чотирнадцять столиць України» (2002).

У 1986 році вийшла велика книга «Вибране» з передмовою Івана Дзюби. У 2004 році видали тритомне зібрання «Вибрані твори в трьох томах».

Особисте життя

Перша дружина Вінграновського, Лідія, працювала бортпровідницею. Шлюб розпався у 1970-х роках, і син Андрій залишився жити з батьком, який виховував його сам. Другою дружиною стала Олександра Іванівна Білинкевич.

Андрій Вінграновський очолив благодійний фонд пам’яті батька.

Мови, переклади, відзнаки

Вінграновський перекладав художні твори з грузинської, молдавської та російської мов. Його поезію і прозу перекладено англійською, польською, чеською, словацькою, литовською, естонською, румунською та іншими мовами.

Серед його відзнак — Шевченківська премія 1984 року, Міжнародна премія Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1993), літературна премія «Благовіст», Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР і звання заслуженого діяча мистецтв України, присвоєне в грудні 1997 року. У 1998 році Вінграновський увійшов до Комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Останні роки та пам’ять

Микола Вінграновський помер 26 травня 2004 року в Києві після тривалої онкологічної хвороби. Його поховали на Байковому кладовищі.

Вулиці його імені є в Києві, Миколаєві, Білій Церкві та Первомайську. У Первомайську також створили артхаб «Вінграновський». У квітні 2013 року фонд митця провів «Місяць Миколи Вінграновського»: Дмитро Шуров (Pianoбой), «Крихітка» та Tomato Jaws презентували пісні на його вірші. На сцені Вінграновського втілює Євген Нищук у виставах «Заповітне» та «Прекрасний звір у серці».