Біографія Валентина Чемериса: дитинство, гумор, історичні романи, нагороди

Валентин Лукич Чемерис — український письменник, автор понад 70 книжок, який працював у кількох жанрах: гумор і сатира, історичні романи, фантастика, дитяча література. Народився 8 липня 1936 року в селі Заїчинці на Полтавщині, помер 4 грудня 2016 року в Києві у віці 80 років. З 1963 року — член Спілки письменників України, лауреат кількох літературних премій, у тому числі імені Остапа Вишні.

Найвідоміший широкому читачеві його твір — повість для підлітків «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання», яку вивчають у школі. Але основу доробку становлять гумористичні збірки та історичні романи — від Скіфії й княжої доби до Гетьманщини.

Дитинство на Полтавщині

Село Заїчинці Семенівського району стоїть на лівому березі річки Хорол, притоки Псела. Ці дві річки згодом «оселилися» в псевдонімах письменника: він підписував сатиричні замітки іменами Грицько Псьол, Сидір Хоролець і В. Заїченський — від назви рідного села.

Творчі нахили в родині були не лише в батька. Лука Макарович знав напам’ять Шевченка й уривки з «Енеїди» Котляревського, брав участь у сільському гуртку художньої самодіяльності й мав щире почуття гумору. Дід Макар був працелюбом, який не міг сидіти без діла, а прадід Артем — винахідливим балакуном, що любив розіграші. Із цього родинного гурту виросло поєднання любові до слова й любові до сміху, яке потім стало фірмовим у Чемериса.

У 1939 році родина переїхала до Богуслава на Київщині, де батько працював заступником голови машино-тракторної станції. У 1941-му він пішов добровольцем на фронт, і мати з п’ятирічним Валентином повернулася до Заїчинців. Батько повернувся тяжко пораненим, з пробитими легенями, і помер 8 травня 1945 року, за день до перемоги.

У шкільні роки Валентин багато читав і розносив книги літнім односельцям, а влітку рибалив і сидів біля Хоролу.

Дніпропетровськ: сорок років

У 1953 році шістнадцятирічний Валентин через стан здоров’я разом із матір’ю переїхав до Дніпропетровська, де лікувався в обласній лікарні імені Мечникова. Наступного року закінчив середню школу.

Далі була типова для того часу низка робіт: радгосп «Нижньодніпровський», Дніпропетровський металургійний завод імені Комінтерну, потім журналістика в редакціях обласних газет. Друкуватися він почав у 1959 році: газета «Молодий ленінець» надрукувала його перше гумористичне оповідання з характерною назвою «Як я навчився писати гуморески». З 1962 року гуморески, сатира й пародії Чемериса публікувалися регулярно, а 1963-го його прийняли до Спілки письменників України.

У Дніпропетровську письменник прожив сорок років, з 1953 по 1993 рік. Заочно закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Горького в Москві (1971), працював редактором видавництва «Промінь» (1972–1976), а з 1989 по 1993 рік очолював Дніпропетровську організацію Спілки письменників.

Київ і адміністративна кар’єра

У 1993 році Чемерис переїхав до Києва і майже одразу опинився на несподіваній для гумориста посаді: у 1993–1994 роках він був головним консультантом з питань літератури в Адміністрації Президента України. Згодом, у 1996–2001 роках, обіймав посаду секретаря Національної спілки письменників України, входив до її Президії та Вищої ради.

Газетна робота теж тривала: у «Літературній Україні» він працював заступником головного редактора та завідував відділом сатири «Вишняк».

Гумор і сатира

Гумористична проза — те, з чого Чемерис починав і що залишилося його найбільшим за обсягом доробком: 18 збірок веселої прози. Серед них — «Хто на току, а хто на боку», «Урок виховання», «Коли спокушає диявол», «Сватання по телефону», «Гуморески», «Вуса №3», «Операція “Земфіра”», «Царська охота». Окремо варто назвати збірку «Де хазяйнує Валя Чемерис» — автор у ній сам виступає героєм власних історій.

За межами «короткої форми» — сатиричний роман «Родина Гордія Залізняка» і лірико-гумористична повість «У понеділок після вибуху». За збірку «Еліксир для чоловіків» у 1990 році письменник отримав премію імені Остапа Вишні — головну гумористичну нагороду української літератури.

Друкувався він не лише в Україні: гуморески виходили в журналах «Перець», «Дніпро», «Вітчизна», «Україна», «Березіль», «Барвінок» і в московському «Крокодилі». Гуморист Павло Глазовий називав Чемериса сміхотворцем високого рангу і чудовим вигадником.

Чемерис був і організатором чужого сміху: упорядкував збірки «Молоді вишнівці», «Тіні кімнати сміху», «Пергамент старого Теренція», «Українські анекдоти», а також колективні збірки «Україна, ти моя молитва», «З любові і муки…», «Пригоди Івана Сміхована», «З ким сміється Україна».

Історичні романи

У 1960-х роках письменник звернувся до історії — спершу української та світової давнини, потім усе ближче до української державності. Ця лінія стала другою половиною його творчості й принесла більшість пізніх нагород.

Романи про давній світ:

• «Ольвія» — про події в Скіфії; роман перевидавався чотири рази: 1983, 1985, 1990, 1993
• «Смерть Атея» (1990) — премія імені Дмитра Яворницького
• «Епірська відьма, або Олімпіада — цариця Македонська» (1995)
• «Скандал в імператорському сімействі» — роман з історії Давнього Риму
• «Сини змієногої богині», «Олена — вершниця зі списом»

Княжа доба:

• «Ярославна», «Анна Київська — королева Франції», «Рогнеда», «Княгиня і Хан»
• «Життя і смерть Володимира Глібовича, князя Переяславського»

Гетьманщина й козацька доба:

• «Трагедія гетьмана Мазепи», «Золота осінь Гетьманщини», «Генерали імперії»
• «Фортеця на Борисфені» (1993) — про боротьбу українського народу за незалежність
• «Ордер на любов», «Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана», «Роксоланія»
• «Без права повернення» (2009) — про гетьмана Петра Дорошенка; за нього присуджено премію імені Івана Мазепи

У 2008 році за «Фортецю на Борисфені» та «Ордер на любов» Чемерис отримав Міжнародну премію Українського козацтва «Лицарське перо». Тему боротьби за державність він розвивав і в романі-есе «Президент».

До історичної прози належать також детективи й повісті: «Убивство на хуторі біля Диканьки», «Три шаблі над скарбом», «День Ворона», «Кохання в Україні».

Шевченківська тема у Чемериса — окрема лінія: повість «Я любила Шевченка» (1996) і книга «Тарас Шевченко: Сто днів кохання». До цього ж кола належать художньо-документальні нариси про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Івана Нечуя-Левицького, Дмитра Яворницького, а також літературні розвідки про Адріана Кащенка, Степана Руданського, Остапа Вишню та Олеся Гончара. Ще одні історичні сюжети — «Марина — цариця московська», «Тайна імператриці Єлизавети», «Амазонка. Київ — Соловки», «Ваші пальці пахнуть ладаном».

Фантастика

Фантастичний доробок Чемериса менший за гумор та історію, але теж помітний: «Білий король детективу», «Три секунди на вибір», «Таємнича пригода на Орілі», «Золотий саркофаг», «Маруся Чурай», «Тайна Агати Крісті», «Приречені на щастя».

Твори для дітей і юнацтва

Головна книга цього ряду — «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання», повість про підліткове почуття, яку вивчають у школі в 7–9 класах. Для багатьох читачів саме з неї починається знайомство з Чемерисом, і часто саме вона стає причиною шукати його біографію.

Інші твори для дітей та юнацтва: «Вибори таємного агента», «Музикальний комар», «Славко», «Щоденник щасливої вчительки». Окремо варто назвати двотомник «Аравійська пустеля. Подорож до Самари Дніпровської».

Автобіографічна проза

Життєпис Чемерис розповідав сам — у трилогії «Веселий смуток мій». У 2018 році, вже посмертно, вийшов автобіографічний роман «Це я, званий Чемерисом…» — остання велика книга автора.

Нагороди й визнання

Окрім літературних премій — імені Остапа Вишні (1990), імені Дмитра Яворницького, імені Івана Мазепи (2009), «Лицарського пера» (2008) і премії імені Юрія Яновського, — Чемерис мав почесне звання «Заслужений працівник культури України» та був відзначений Почесною грамотою і медаллю Кабінету Міністрів України.

Церковні нагороди склали окремий ряд: ордени святого рівноапостольного князя Володимира Великого I, II та III ступенів, а також ордени святого архистратига Михаїла, святих Кирила й Мефодія та Андрія Первозванного II ступеня.

Твори письменника перекладено німецькою, болгарською, румунською та польською мовами, а також мовами республік колишнього СРСР.

Останні роки

Валентин Чемерис помер 4 грудня 2016 року в Києві у віці 80 років. Письменник залишив значний корпус афоризмів, надрукованих у збірках афористики, — ці короткі формули його гумору живуть окремо від великої прози.